Мужиловичі – село у Львівській області сучасної України було засновано у XIV століття, коли Галичина перебувала у складі Польського королівства. Населення села у перші століття його історії складалось із русинів (українців) та поляків. У 1772 році внаслідок першого поділу Речі Посполитої році Галичина разом з Мужиловичами перейшла до складу імперії Габсбургів. Вже у 1783 році австрійський уряд заснував на околиці Мужиловичів німецьку колонію «Мюнхенталь», до якої було переселено близько 40 сімей німецьких колоністів римо-католицького сповідання з південно-західних німецьких земель: Вюртембергу, Ельзасу-Лотарингії і Майнцу. Колоністи отримали у володіння пасовиська і ліси, а також звільнення від податків. Втім, у перші роки, через неналагодженість господарства на новому місці і хвороби, умови життя були досить складними, а смертність високою.
На початку німецька громада трималась відособлено, але згодом контакти з українцями і поляками стали більш інтенсивними, а відносини між громадами набули радше добросусідського характеру. У ХІХ – на початку ХХ ст. головні тертя виникали між німцями і поляками, які мали спільний костел і школу. Якщо перший римо-католицький священник був німцем, то всі наступні – поляками. Відповідно, мова служби була польською, що викликало незадоволення німців і спричиняло періодичні конфлікти між німецькою громадою, священниками і представниками польської спільноти.
Друга світова війна і доля німецької і польської спільноти
Напередодні Другої світової війни у селі проживало близько 1200 українців, 495 німців і 58 поляків.
Війна радикально змінила внутрішнє життя і структуру населення Мужиловичів. На початок 1945 року німецька і польська громади припинили своє існування в Мужиловичах. Утім, на відміну багатьох інших населених пунктів Галичини і Волині, де рушієм цих змін були міжнаціональні конфлікти і етнічні чистки, у Мужиловичах польська і німецька громади зникли внаслідок переселень населення і депортацій санкціонованих різними центрами державної влади.
Як зазначають дослідники історії Мужиловичів Андрій Цебенко і о. Михайло Цебенко, першими жертвами Другої світової війни у Мужиловичах стало чоловіче населення німецької громади. Відразу після початку війни польська поліція заарештувала чоловіків німців у селі і відправила ймовірно до концтабору у Березі-Картузькій.
26 вересня 1939 року Мужиловичі були окуповані радянськими військами. У січні 1940 року, відповідно до радянсько-німецької угоди, близько 400 німців з Мужиловичів були переселені до Райху. А вже 10 лютого того ж року НКВС заарештувала більшість польського населення села (17 родин), яке було відправлено до Сибіру.
Незабаром після окупації Мужиловичів 28 червня 1941 року нацистами до села було переселено близько п’ятдесяти родин німців з Поволжя. Нова німецька громада зайняла будинки тих німців, які у 1940-му році виїхали до Райху. Ці німці були відчутно русифіковані та секуляризовані і тримались відособлено від української громади села. Вони залишили Мужиловичі у липні 1944 році разом з відступаючими німецькими військами. Натомість залишки польської громади села (21 особа) були виселені до Польщі у рамках польсько-українських обмінів населення прикордонних територій.
Українське населення з приходом радянської влади також зазнало репресій. Як зазначають Андрій і о. Михайло Цебенко, у другій половині 1940-х – на початку 1950-х років з Мужиловичів було вивезено до Сибіру 62 особи і ще 42 українця були засуджені і відправлені на заслання. Втім, незважаючи на ці репресії, українці пережили Другу світову війну і пристосувалась до радянської влади, залишившись єдиною національною громадою колись багатоетнічного села.
Важливою частиною експедиції стало дослідження колективної пам’яті та специфіки меморіалізації німецької і польської спадщини села Мужиловичі, де на даний момент існують два об’єкти, які потребують реконструкції: католицький цвинтар, який, за словами місцевого жителя, «був спільним і для німців-католиків, бо це німецька католицька колонія була Мужиловичі, і для поляків-католиків», та католицький костел, відомий серед місцевих як «німецька кірха».
Перешкодою на шляху до реконструкції є передусім брак локальних ініціатив. Це зумовлено декількома причинами. По-перше, етнічний склад села Мужиловичі після війни докорінно змінився: польське та німецьке населення різними шляхами покинуло цю територію.
Натомість, українська громада села довгий час не сприймала німецьку і польську спадщину як свою. Відповідно,перші ініціативи по вшануванню пам’яті колишніх національних меншин Мужиловичів походили ззовні.
Задум відбудови костелу з’явився у 2002 році з ініціативи громадянина Канади Брайана Леніуса та громадянина США Едварда Рожиловіча (нащадків колишніх німецьких мешканців Мужиловичів). Нам вдалось ознайомитись з портфоліо проекту, де зазначено, що відновлений католицький костел мав би слугувати меморіальним місцем, присвяченим німецькій громаді, яка колись тут проживала. Згідно з задумом, музей і центр культурної спадщини мали б містити артефакти, документи, фото та матеріали, пов’язані з німецькими колоніями цілого регіону. Новостворений культурний центр у своїй діяльності мав би орієнтуватись як на німецьких туристів, так і на місцевих українців. Станом на 2002 рік кошторис проекту становив 865000 грн. або ж 142000 євро. Ініціаторам проекту вдалось заручитись підтримкою місцевої влади, втім вони не змогли знайти достатнє фінансування і реалізація проекту була відкладена на невизначений термін. Тому сьогодні колишня «німецька кірха», сильно пошкоджена внаслідок загадкової пожежі 1944 року, зберігається у вигляді порослої рослинністю руїни.
Проект віднови католицького цвинтаря також має складну історію. На даний момент цей об’єкт перебуває у занедбаному стані. Дорога до кладовища відсутня і нам довелось розшукувати його пробираючись крізь хащі. Місцеві мешканці знають ці стежки та легко нас провели, проте, без їхньої допомоги, нам цього не вдалось би зробити. Зараз на цвинтарі зберіглось лише кілька автентичних надгробків, захованих у траві. Решта були, ймовірно, розібрані місцевими мешканцями на будматеріали ще у радянський час. У центрі цвинтаря знаходиться невеликий монумент з хрестом і Дівою Марією, який вшановує пам’ять похованих тут німців, а також тих німецьких мешканців, які залишили Мужиловичі у 1940-х роках. Він був встановлений у 2009 років з ініціативи вже згаданих вище Брайана Леніуса та Едварда Рожиловіча і «Допомогового комітету для галицьких німців» за проектом українського архітектора. Фактично, цей монумент, розташований у важкодоступному місці на околиці села, є на сьогодні єдиним пам’ятним знаком, що нагадує про колишнє багатоетнічне минуле Мужиловичів.
Підсумовуючи, можна сказати, що спадщина німецьких колоністів і поляків досі не сприймається місцевими мешканцями як «своя», і як щось важливе. І це є характерним не лише для Мужиловичів. Національні меншини, які складали вагому частину населення Галичини до 1945 року, постають у панівному національному наративі сучасної України переважно як негативні персонажі, рідше як нейтральні, і практично ніколи як позитивні. Іноді вони взагалі є виключеними з пам’яті. В контексті пострадянських трансформацій і героїзації національного минулого, спадщина національних меншин виявилася зайвою, якщо вона тільки не могла приносити зиску як туристичний об’єкт. На все це також накладалася соціально-економічна криза, яка не сприяла відповідальному ставленню місцевих мешканців до необхідності збереження «не своєї» культурної спадщини. Ініціативи ж, які походили ззовні – від нащадків німецьких колоністів – у даному випадку виявились заслабкими для того, щоб бути втіленими у життя. Їхня повноцінна реалізація вимагає не лише декларативної, але й реальної інституційної і фінансової підтримки місцевої української спільноти і влади.
