Інтерв’ю, які були проведені в Мужиловичах, відображають досвід постійних і радикальних змін, що їх пережила Галичина у ХХ столітті. У Мужиловичах було записано два інтерв’ю. обидві респондентки – Ірина Падюк та Устина Русяк – поділилися власними спогадами про початок Другої світової війни, про стосунки між різними національними групами у ході війни та після її завершення.

Ірина Падюк

Ірина Падюк народилася 1933 року у польському Радимно. У 1940 році її сім’ю було примусово переселено до Мужиловичів. Її матір була полькою, а батько – українцем. Саме національна приналежність батька й стала причиною переселення сім’ї до Мужиловичів. Водночас, сама пані Ірина ідентифікує себе українкою. Протягом інтерв’ю вона говорила українською, хоча, час від часу лунали й польські вислови. Водночас, коли запитання до неї ставились польською мовою, то вона старалась відповідати польсько-українським суржиком.
Важливо зазначити, що станом на початок війни, пані Падюк було лише 6 років, а, відповідно, на час переселення до Мужиловичів – 7 років. Незважаючи на те, що вона, завдяки своїй мамі, може читати і розмовляти польською, вона все ж таки відчуває себе передусім українкою, хоча і зізнається, що почуває ностальгію за колишньою батьківщиною, яку вона мала змогу знову відвідати лише після розпаду СРСР. Пані Ірина ходила до школи, де навчання велося саме українською. Отже, із раннього дитинства вона формувалася в україномовному середовищі.
Ірина Падюк розповіла, що особисто вона не мала досвіду співжиття із німцями, оскільки німецька громада вже залишила село на момент переселення її родини. Водночас, матеріальні залишки німецької присутності, як і спогади про німецьку громаду є в Мужиловичах дуже поширеними. Наприклад, вона знає, що її будинок раніше належав одній німецькій сім’ї, а також де саме у селі жили німці. Також варто зазначити, що згадуючи про німецьку окупацію та українсько-польський конфлікт, пані Ірина наголошувала радше на безконфліктному співіснуванні різних етнічних груп. Так, до прикладу, вона назвала згаданий вище українсько-польський конфлікт «непорозумінням», яке зараз вже вичерпано.
В інтерв’ю Ірина Падюк переповідає власну життєву історію, фокусуючись здебільшого на дитинстві, міжетнічних стосунках та подіях війни.

Устина Русяк

Інтерв’ю з Устиною Русяк відбулося в її будинку. Поряд із дев’ятьма студентами та студентками з України та Німеччини на записі розмови були присутні двоє істориків з Німеччини, місцевий експерт, а також голова сільської ради Мужиловичів.
Пані Устина народилася в 1935 році в Мужиловичах, де й провела все своє життя. Один рік, зокрема свій перший клас, вона ходила до німецької школи, але згодом заняття були перенесені до української школи. Загалом усі її однокласниці та однокласники були українцями, оскільки на той час німці вже залишили Мужиловичі. Щоправда, її чоловік, а також двоє її дядьків перебували певний час у Німеччині. Водночас, залишається неясним, коли і чому вони туди поїхали, а також чому повернулися з Німеччини. Коли її чоловік та один із дядьків повернулися до Мужиловичів, інший дядько емігрував у США, звідки так і не повернувся. Пані Русяк, подібно як і пані Падюк, зауважила, що раніше усі етнічні групи села мирно співіснували, хоча вона сама й не може точно пригадати той час. Водночас вона повідомляє чимало деталей про німецьке минуле, наприклад добре пригадує, де стояли німецькі будинки, що свідчить про наявність культури пам’яті про ті часи.
Варто зазначити, що наратив про мирне міжетнічне співіснування в обох респонденток залишився домінуючим. Але незважаючи на такий чіткий наголос саме на цьому аспекту, в їхніх розповідях все ж траплялись повідомлення про міжетнічні конфлікти чи непорозуміння. Це було, ймовірно, пов’язано з тим, що різні етнічні групи мешкали відокремлено («на вулиці мешкали німці»), будинки були різної якості, а на національні відмінності також накладались відмінності соціальні. Втім, на такі розбіжності респондентки звертали мало уваги, адже на той час були надто молодими і зараз не можуть їх пригадати та чітко описати.